Село Сухоіванівка засновано у 1921 році вихідцями з села Янчекрак (нині — Кам’янське). У 1987 році отримало назву — Степногірськ.
За часів СРСР в селищі існувала центральна садиба радгоспу — технікуму «Перемога», якому належало 7,5 тис. га земельних угідь, з них орної землі — 5,3 тис. га, садів — 141 га, городів — 180 га. Господарство вирощувало зернові культури; було розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. Є в селі лісопильня. У 1969 році було зібрано по 23 цнт пшениці з га тваринники виробили по 624 цнт молока та 85,9 цнт м’яса на 100 га земельних угідь. За післявоєнні роки в селі зведено 265 індивідуальних житлових будинків.
Найкращі часи в історії селища розпочалися у 1980-х роках, на останньому подиху радянської системи. Передбачалось, що воно стане шахтарським містом, адже поблизу знайшли поклади марганцевої руди, для видобування якої створили Таврійський гірничозбагачувальний комбінат. Працювати сюди їхали здебільшого молоді сім’ї, яких приваблювали не тільки високі заробітки, а й можливість швидко отримати квартиру. У мікрорайонах будували гуртожитки, дитячі садки, школи, їдальні, будинки культури.
Ніщо не передбачало катастрофи, але несподівано виробництво визнали нерентабельним, а у березні 1995 року Міністерство промислової політики України його законсервувало. Відтак майже дві тисячі працівників комбінату залишилися без роботи. Одразу почався занепад міста. Це дуже сильно позначилося на кількості населення міста, частина мешканців переїхала до Запоріжжя (25–30 км) та інших міст, просто лишаючи квартири. Так у Степногірську з колишніх восьми тисяч жителів залишилась половина.
Згодом до безробіття долучилися комунальні проблеми, які були сховані під землею. Спочатку розрізали й вивезли, ймовірно, на брухт, труби газопроводу, який мав з’єднати селище із магістральною системою, що за 20 км звідси. З ним зникли надії на газифікацію. Не безмірними виявилися підземні газові ємності, які постачали газ на кухні багатоповерхівок. Людям довелося переходити на електроплити.
Через високу концентрацію у воді марганцю почав руйнуватися водогін, який доставляє її з артезіанських свердловин за 12 кілометрів від селища. Нині воду подають два-три рази на добу, її практично не очищують, бо вийшли з ладу очисні споруди. Потужна котельня, через велику відстань від мікрорайонів, обігрівала не будинки, а повітря. Люди, не отримуючи тепла, перестали за нього платити і перейшли на індивідуальне обігрівання житла електрокамінами. Цього не витримали електромережі. Щоб зменшити навантаження на стареньке обладнання, селищна рада під’єднала до мереж ліфтові кабелі, адже ліфти нерухомо стоять уже десять років. Так клубок побутових проблем впав на голови степногірців.
У Незалежній Україні
Усупереч чуткам, нині селище не виглядає таким, як у 1990-ті роки, сюди ніби повернулося життя. Кількість безробітних знизилась, подорожчало житло. Багато городян працюють у Запоріжжі — на «Запоріжсталі», залізобетонному комбінаті, АвтоЗАЗі. Налагодилось транспортне сполучення, нині є можливість під’їхати до приміських поїздів до станції Плавні-Вантажні, а автобусом до Запоріжжя, із заїздом на 3-й мікрорайон, який курсує через кожні 40 хвилин. Дитячий садок нарешті може витратити гроші не на ремонт, а на новий килим. І найголовніше — зросла народжуваність. Нині у Степногірську проживає понад 60 малят віком до одного року, а у дитячих садочках утворилася черга.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 713-р від 12 червня 2020 року «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Запорізької області», Степногірська селищна рада увійшла до складу Степногірської селищної громади.
